Червневої ночі 1919 року, під час нової хвилі червоного терору в окупованому росіянами Києві пострілом у голову вбито Олександра Мурашка.
Видатний український митець, один із засновників Української Академії мистецтв у 1917 році – лише одна з багатьох тисяч жертв терору, який росія спрямувала на українську творчу та наукову еліту.
У Святвечір у власній оселі 6 січня 1920 року від пострілу чекіста гине видатний вчений помолог Левко Симиренко. (у 1938 росіяни розстріляють його сина Володимира, також видатного вченого).
У 1921 році російський агент ЧК вбиває автора всесвітньо відомого «Щедрика», геніального українського композитора Миколу Леонтовича, який пустив чекіста переночувати.
На початку 30-х років окупаційна влада припиняє процес українізації, який допоміг заманити з еміграції до України значну частину творчої інтелігенції, і починає цілеспрямоване ії знищення.
Наприкінці 30-х знищені або репресовані Олекса Синявський, Агатангел Кримський та практично всі, хто брав участь в укладанні соборного українського правопису 1928 року.
Доля великої родини Крушельницьких абсолютно типова для того часу. Фатальна помилка письменника та видавця, міністра освіти УНР Антіна Крушельницького, який вирішив переїхати зі Львовa та розбудовувати майбутнє окупованої росіянами частини України, вартувала життя усім чоловікам з відомого родинного фото.
Двоє синів були закатовані та вбиті в Києві в тому ж 1934, батька та ще двох синів розстріляли у 1937 році.
Під час цієї бійні iз сотень українських письменників виживуть трохи більше 10 відсотків.
Для збереження власного життя та волі деякі з них обирають співпрацю з НКВС (такі як Юрій Смолич, Микола Бажан та інші. Архівні дані по більшості агентів знищено чи закрито).
Вже відомі яскравою та модерною творчістю (як наприклад Павло Тичина) зраджують собі та прославляють владу катів примітивними творами.
Атмосфера страху й недовіри змушує багатьох нищити колег на партійних зборах.
І якщо один з найбільших літературних талантів Микола Хвильовий обирає самогубство, то переважну більшість арештовують, звинувачують у фейкових змовах, заколотах, буржуазному націоналізмі, фашизмі, шпионажі тощо.
Під тиском, тортурами вони підписують або не підписують “зізнання”, але це вже не мало особливого значення.
Когось розстрілюють через півроку допитів, як митця Михайла Бойчука та його учнів (Седляр, Падалка, Орел-Орленко, Липківський), когось відправляють у концтабори.
Восени 1937 року в урочищі Сандармох (спеціальна територія, на якій тисячами страчували в’язнів Соловецьких концтаборів ГУЛАГУ ) протягом кількох днів росіяни вбили сотні представників української творчої та наукової еліти.
Серед них були митці світового масштабу та видатні вчені: режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, літератори Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Поліщук, академіки Степан Рудницький, Матвій Яворський, вже згаданий Антін Крушельницький з синами, професори Володимир Чехівський, Сергій Грушевський, Олексій Вангенгейм…
Один з катів Сандармоху капітан Матвєєв особисто разом з кількома підлеглими розстрілював українську еліту. Він почав виконувати страти з 1919 року, був відмічений державними нагородами, мав високу пенсію та дожив до 1971 року. Натомість сучасний історик Дмітрієв, який віднайшов засекречені місця масових розстрілів та поховань Сандармоху, засуджений нинішньою російською владою фактично пожиттєво.
На одному з фото кат Васілій Блохін. За різними підрахунками, він особисто стратив до 20 тисяч людей. Отримав найвищі державні нагороди та звання генерал — майора. Похований на почесному місці на одному з центральних московських цвинтарів. Нещодавно на могилі оновлено пам’ятник.
Перед відступом з Харкова у 1941 році росіяни, як і скрізь, масово вбивають політичних в’язнів.
У селі Непокрите на Харківщині у господарчій споруді живцем спалили групу арештантів разом з поетом Володимиром Свідзінським.
За деякими оцінками загальна кількість страчених представників української культури сягнула 30 тисяч. Приблизно за 10 років росіяни знищили 80% української творчої інтелігенції – так зване «Розстріляне відродження». Площі хреста, на якому розміщено цей текст, навіть не вистачить для написання імен знищеної української еліти.
